Як медіанасильство змінює глядача

Психологічні наслідки медіанасильства — це зміни в наших відчуттях, переживаннях, думках, світогляді, сприйнятті інших людей і світу в цілому. Здавалось би, не можуть сцени із зображенням злочинів, тортур, знущань вплинути — це ж не справжнє життя. «На мене це ніяк не може вплинути», — кажемо собі. Виявляється, не все так просто. Історія може бути несправжня, вигадана й химерна, але ті емоції, які ми переживаємо при перегляді, — абсолютно справжні. А отже й наслідки абсолютно реальні.

Велика кількість переглянутого медіанасильства змінює глядача. У який спосіб?

1. Людина звикає до насильства. При першому перегляді — шок, а потім вмикається психологічний захист, відгородження, і вже можна дивитися без особливих переживань. Звичка до медіанасильства робить нечутливим до насильства, з яким можна стикнутися в реальності. Скажімо, раніше певна ситуація обурила б вас, спонукала стати на захист ображеного, перервати акт насильства. А надивившись медіанасильства, звикнувши до нього, людина перестає навіть помічати його, не те що захищати когось.
2. Змінюється уявлення про світ. Ті, хто дивиться багато фільмів про злочини, вважають, що насильство в реальності трапляється частіше, аніж ті, хто не дивиться таких фільмів або дивиться дуже рідко. Переглядаючи сцени медіанасильства, ми несвідомо засвоюємо хибні навіювання з екрана: «у світі панує тільки сила», «насильство — ознака сили», «на насильство треба відповідати насильством», «без насильства людство не може існувати» й подібні псевдоістини. У швидкому потоці інформації, коли свідомість зайнята сюжетом, людина не може відбити ці навіювання й поставити їм заслін. Тож такі псевдоістини легко й вільно проникають у наш внутрішній світ, як хворобливі віруси, що поступово нас отруюють. І наше сприйняття реального світу викривлюється. Ми починаємо бачити світ ніби у кривому дзеркалі, яке змінює пропорції та значення. Наші уявлення про світ імовірнісні. Адже ми розуміємо, що якісь події трапляються часто, а якісь — рідко. Криве дзеркало від медіа змінює наші уявлення про частоту подій. І виходить, що ті явища, які в реальності маленькі (рідко трапляються), у дзеркалі стають величезними (ніби завжди відбувається так і тільки так). Наприклад, якщо ви залишите речі без догляду, вас обов’язково обкрадуть (хоча так буває не завжди, а досить рідко). І навпаки, ті речі, які в житті трапляються дуже часто, у дзеркалі можуть виглядати зовсім маленькими й непомітними. Приміром, люди приходять на допомогу, коли на вулиці вам раптом стало недобре. Тож потрібно самому шліфувати своє дзеркало, щоби медіавпливи не викривлювали найважливіших для вас речей.
3. Несвідомо змінюються наші переконання й думки. Ми посміялися над смішним сюжетом і комічною сценою (скажімо, побиттям неповороткого товстуна) і водночас несвідомо засвоїли приховані повідомлення, які нав’язують нам правила життя. Адже все побачене — це досвід, навіть якщо це побачено на екрані. Коли ми опинимося в подібній ситуації в реальному житті, цей досвід актуалізується і спрацює як прихована програма. Коли ми дивимося на екрані такі сцени насильства, приправленого гумором, у наш внутрішній світ втручається чужа програма. Нам ніби закидується така собі «міна уповільненої дії», яка мовчатиме й ховатиметься до певного часу. А потім у схожій ситуації почне «нашіптувати на вушко» злі й несправедливі слова: «це нормально — над безпомічними насміхатися, це смішно — вчиняти насильство над несхожими на тебе» чи щось подібне. Чи почуємо ми ці слова вчасно? Чи зрозуміємо, звідки вони взялися? Чи розпізнаємо, що вони чужі? Чи вистачить критичності нашого мислення, щоби дати відсіч таким «нашіптуванням» і вчинити по-своєму, гідно і справедливо?
4. Штучно завищується рівень адреналіну. Коли ми переглядаємо сцени насильства, наш мозок активізує закладені ще в далекому минулому програми інстинктивного самозахисту, які готують організм до відповіді на небезпеку. Адже в мозку немає окремих механізмів для обробки екранної інформації й реальності. Лише ми свідомо можемо підказати своєму мозку: «Заспокойся, це несправжня небезпека». Коли ми сприймаємо сцену насильства, організм має підготуватися до дії: чи втікати, чи відбивати небезпеку. Для цього в кров викидається адреналін, щоби підвищити здатність до спротиву, пришвидшити всі процеси. Але (!) ми нікуди не біжимо, м’язи не працюють, енергія не спалюється. Такий «порожній вихлоп» дуже шкідливий для нашого організму.

Дорослі люди за роки досвіду навчаються розпізнавати свої фізичні стани й керувати ними. У дітей такого досвіду мало. У підлітків такого досвіду, як правило, теж малувато. Тим більше, що загалом підлітковий вік — це період великої гормональної перебудови організму, коли внутрішня хімія викликає нові психологічні стани, яких досі не було в досвіді. І виходить, що екранні впливи із додатковим викидом адреналіну нашаровуються на реальні гормональні зміни. Це робить загальну картину ще менш зрозумілою й важкою для саморегуляції. Зайвий адреналін може штовхати людину на зовсім не обдумані імпульсивні вчинки. А тут іще «нашіптування», а тут іще ситуативні негаразди… Ось не забарився і вчинок, якого від себе ніколи й не очікував би. А от і сформувалася репутація — вже від тебе інші люди очікують саме таких не дуже хороших учинків.

Психологи давно помітили, що після спільного перегляду сцен насильства підлітки частіше чубляться, нападають одне на одного, зростає рівень фізичної та словесної агресії. Такий вплив екранного насильства ситуативний, але при багаторазових повтореннях може й закріпитися як норма поведінки.