Серіал як зброя

Із появою телебачення ігрове кіно можна було транслювати наживо просто з кінотеатру в помешкання власників телевізорів. Потім проекцію здійснювали зі спеціально обладнаних студій. Від середини ХХ століття для телебачення на Заході почали знімати спеціальне ігрове кіно — серіали. Нині вони популярні настільки, що цілком здатні формувати людину та задавати стандарти поведінки. Саме тому в умілих руках серіали стають дієвою та ефективною зброєю пропаганди.

На початку ХХІ століття вони заволоділи глядачами сильніше за прокатне або велике кіно — таке, що знімається на кінокамеру для показу на великих екранах. Якщо двадцять років тому серіал вважався стартом для кар’єри актора, тепер зірки великого кіно вважають за честь бути запрошеними для створення серіалу та навіть стають продюсерами.

Приклад тому — Мартін Скорсезе, режисер фільмів «Таксист», «Скажений бик», «Відступники» та «Острів проклятих», які стали кінокласикою. Він став продюсером та зняв перші серії успішного проекту компанії НВО «Підпільна імперія». Інший приклад — актор Кевін Спейсі, який грає головну роль у сералі «Картковий будинок», одночасно продюсуючи його. Актриса Робін Райт, відома як актриса кіно, в цьому ж серіалі грає головну жіночу роль та виступає однією з режисерок.

Причина: кіно вже обмежує можливості акторів розкритися повноцінно та розказати велику багатопланову історію. Глядач вимагає більше, ніж атракціон на великому екрані. До того ж звикає до персонажів, а отже актори, котрі їх втілюють, стають затребуванішими. Тож нині найкращі серіали вже називають телероманами, або телевізійними сагами. Найвідоміші приклади — «Абатство Даунтон», «Борджіа», «Рим», «Гра престолів». Піонером у цьому жанрі називають проект «Клан Сопрано», запущений каналом НВО в 1999 році.

Виробництво власних серіалів в Україні тривалий час було безсистемним і не мало великих обсягів. Проте в перші роки Державну премію України отримали серіали Олега Бійми «Злочин з багатьма невідомими» та «Пастка», зняті за романами Івана Франка. Першим українським телероманом прийнято вважати «День народження Буржуя» Анатолія Матешка.

Та все ж таки переважна більшість серіалів в українському ефірі до 2015 року була російського виробництва. Або ж створена в Україні на російське замовлення і, відповідно, без урахування потреб українців у шоу, створеному на власному актуальному матеріалі. Російські серіали відтворювали «русский мир», усіма засобами доводили мільйонам українців його переваги та насаджували фальшиві колоніальні цінності цілій державі. Це вдавалося, бо російське в Україні подавали як «наше кіно». Ось чому від початку російської агресії їх вирішили поставити поза законом. Це сталося 3 липня 2015 року. Відтоді власне виробництво в Україні зростає. Приватні телеканали запускають по 5–7 власних проектів.

Бюджети американських та європейських серіалів уже наздоганяють бюджет кінофільму. Так, одна серія «Ігор престолів» коштує вже більше $3 мільйонів. Десять років тому одна серія популярного «Доктора Хауса» вартувала $1 мільйон, із яких $ 400 тисяч призначалося на гонорар Г’ю Лорі, виконавцю головної ролі. В Україні вартість створення однієї серії коливається від $30 тисяч до $80 тисяч доларів. Хоча загалом бюджет — головна таємниця кожного фільму.

Джерело зображення: www.gifbay.com via GIPHY

Перші телевізійні серіали мали невеликі бюджети. Дія обмежувалася однією-двома кімнатами та / або офісним приміщенням, рестораном, баром тощо. Тепер кіно можна було дивитися щодня й безкоштовно. Прості історії для невибагливої публіки стрімко стали популярними. Витрати на виробництво серіалу телевізійники компенсували, продаючи рекламу. Найбільше коштів витрачали виробники мийних засобів. Тому перші серіали досі називають мильними операми. Із найвідоміших слід згадати американські «Я люблю Люсі» (1951–1957), «Даллас» (1978–1991), «Санта-Барбара» (1984–1993), бразильські «Рабиня Ізаура» (1976–1988), мексиканські «Багаті теж плачуть» (1979) й українські «Роксолана» (1995)  та «Сусіди» (2010).

Телевізійне кіно — це не лише багатосерійні фільми. Із середини 1970-х починають знімати повнометражні телевізійні художні фільми. Їх називають tv-movie (від англійського movie — фільм), в Україні професійна спільнота зрозуміє сленогове слово «мувик». Пік розвитку tv-movie припав на 2000-ні роки, коли плівку витіснили цифрові носії й виробництво телевізійного кіно стало дешевшим. Вада фільму, створеного за законами, форматами та для потреб телебачення — він погано сприймається на великому екрані. Зате завдяки телебаченню телевізійне кіно в день прем’єри може прийти одночасно в мільйони осель.

Документальне кіно теж може мати ігрові елементи. Вони активно використовуються, коли не вистачає оригінального матеріалу і треба знімати реконструкцію справжніх подій. Якщо у стрічці, створеній на документальній основі, крім відтворення присутні ігрові сцени, вона називається докудрамою (документальною драмою). Зразком для наслідування тут прийнято вважати фільми виробництва британської компанії ВВС: «Дні, що вразили світ» (Days That Shook the World), «Дикий Захід» (The Wild West), «Нацизм: попередження історії».

Науково-популярне кіно (або наукпоп) виконує переважно освітню або просвітницьку функцію. Його засобами глядачам просто й доступно розповідають дослідження та висновки, яких дійшли науковці всього світу. Вони вчать оцінювати факти й події з наукового погляду. Готуючись знімати й оцінювати таке кіно, варто орієнтуватися передусім на фільми від Discovery Channel («Справжні жахіття з Ентоні Хедом», «Річкові монстри»), Animal Planet («Поліція Г’юстона — відділ захисту тварин», «Найкумедніші тварини планети»), History Channel («У пошуках правди»).

Окремо слід згадати стрічки, створені відомим дослідником океанів Жаном-Івом Кусто, найвідоміший серед яких — «Підводна одіссея команди Кусто». В Україні відомі роботи студії науково-популярних фільмів, де працював відомий режисер Фелікс Соболєв. А ще там знімалися найвідоміші українські мультфільми: «Пригоди козаків», «Пригоди капітана Врунгеля», «Аліса в країні чудес», «Острів скарбів».і

Не слід забувати про анімацію (інша назва — мультиплікація). Помилкою буде вважати, що мультики — це лише для дітей. Від другої половини 1980-х років і дотепер з’являються анімаційні стрічки як короткого, так і повного метра, орієнтовані на підліткову та дорослу аудиторію. Вони мають вигляд графічних мальованих історій, котрі оживають на екранах. Часто використовуються як окремий фільм-заставка в ігровому кіно. Український приклад — анімаційні елементи у стрічці Віктора Андрієнка «Іван Сила». А зразками стилізацій під графічний роман (комікс) слід вважати фільми Роберта Родрігеса «Місто гріхів» (Sin City) і «Триста спартанців» (300) Зака Снайдера.

Інстинкти під контролем

Коли з білого екрана на глядачів починав насуватися паротяг, вони лякалися й навіть бігли геть. Із часів першого показу причина потужного впливу кіно на людей лишилася тією ж самою — буквальне сприйняття реальності подій на екрані. Приклад тому — не лише «Прибуття поїзда», а й фільми американського режисера Альфреда Хічкока, передусім «Психо» (1960).

Нещодавні дослідження, проведені американськими нейрофізіологами, привели до висновків: його кінофільми впливають на свідомість, бо беруть глядача під контроль, змушуючи слідувати за подіями, які розгортаються на екрані. Альфред Хічкок знайшов шлях до мозку людини, її свідомості, змушуючи в потрібний момент реагувати певним чином на ту чи іншу подію фільму.

16 липня 1960 року, в день прем’єри «Психо», біля кінотеатрів чергували машини «швидкої допомоги». Глядачі так переймалися побаченим, що кричали від жаху й боялися озиратися. Найбільш вразливих виводили із залів. «Психо» — яскравий приклад програмування глядачів на отримування певного ефекту. Зокрема, тих, хто запізнився, не пускали за розпорядженням режисера в зали, щоби вони прийняли за чисту монету хибний фінал. А перед сеансом людей  розпискою зобов’язували не розповідати справжнього фіналу. Крім того, Хічкок старанно продумував монтажні фокуси, щоби максимально заплутати глядачів та змусити їх сприймати кіно так, як він задумав.

Але всі прийоми Хічкока — передусім для того, щоби привабити й розважити публіку та зробити фільм касовим. Він та його послідовники не використовували засобів кіно для промивання мізків, пропаганди і створення фальшивої реальності. Натомість цими засобами озброїлися творці пропагандистських фільмів у тоталітарних державах.

Пропаганда складається з двох основних елементів. Спершу заперечується реальне минуле й сьогодення як зло, котре прийшло ззовні. Потім пропонується лише одна правильна модель поведінки та єдина історія, котра переробляє людину так, як того вимагає пропагандист. Так кожна особистість стає об’єктом для маніпуляцій.