Хто контролює ефір українського радіо?
Радіо, що звучить у приймачах на радіохвилях, контролює Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Коли є вільні частоти, на них оголошують конкурс, що супроводжується публікацією в газеті Верховної Ради «Голос України». Учасники подають документи разом із описом концепції радіостанції, яку хочуть запустити, і платять внесок за участь у конкурсі. Нацрада вирішує, кому дати ліцензію на мовлення, під час засідання шляхом відкритого голосування. Але в українському законодавстві немає чітко визначених критеріїв відбору.
За користування ліцензією також потрібно заплатити. І ще радіостанція має запланувати витрати на закупівлю або оренду передавачів, а також на їх обслуговування. Внесок на участь у конкурсі не повертається, незалежно від того, чи радіостанція отримала ліцензію, чи ні. Якщо йдеться про FM-частоти, що можна почути в будь-якому приймачі, то це доволі дороге задоволення. Ліцензія може коштувати пару сотень тисяч гривень. Також треба буде заплатити за передавачі для радіосигналу.
Комерційне радіо, де можна почути багато реклами, що є одним із джерел його заробітку, як правило, належить багатим медіагрупам, на чолі яких стоять люди, що формують його інформаційну політику — вирішують, що і як висвітлювати, а що замовчувати.
У випусках новин комерційних радіостанцій нерідко можна почути так звану джинсу, тобто замовні матеріали (політичного чи бізнесового характеру), часто замасковані під новини.
Найбільші комерційні радіохолдинги в Україні — «ТАВР Медіа» (володіє радіостанціями «Хіт-FM», «Русское радио», Kiss FM, Radio Roks, «Мелодія FM», Relax, «Радио Пятница», належить олігарху Віктору Пінчуку та засновнику «Таврійських ігор», колишньому народному депутату Миколі Баграєву), UMH (володіє радіостанціями «Авторадіо», «Ретро ФМ», NRJ, Lounge FM, «Джем ФМ», неофіційно належить олігарху Сергію Курченку), Business Radio Group (володіє радіостанціями «Шансон», Power FM, «Бізнес-радіо», DJ FM, належить керівнику Business Radio Group Анатолію Євтухову та політику Віталію Хомутинніку) та «Люкс» (володіє радіостанціями «Люкс ФМ» і «Максимум», належить дружині мера Львова Андрія Садового і керівнику ТРК «Люкс» Роману Андрейку). Усі радіостанції цих холдингів — розважально-музичні.
Крім музичного радіо буває розмовним — тобто там ви можете слухати переважно розмовні програми та новини й майже не почуєте музики (або почуєте дуже мало). В Україні розмовних радіостанцій дуже мало, тому що їх створення і підтримка коштує власникам набагато дорожче за музичне радіо: розмовне радіо потребує багато журналістів і редакторів.
Найпопулярніше розмовне радіо в Україні — це «Українське радіо» у складі Суспільного мовника, воно мовить на FM-частотах у близько 200 населених пунктах по всій країні і це найширша FM-мережа. Найбільша з комерційних розмовних станцій — «Радіо НВ» — охоплює 40 населених пунктів та належить українській інвестиційній компанії Dragon Capital чеського бізнесмена Томана Фіали, також ця компанія випускає журнал «Новое время страны».
Найстаріший та найбільший український радіомовник, що існує з 1924 року, — «Українське радіо» — включає радіостанції «Українське радіо» (або Перший канал), «Промінь» і «Культура», а також Всесвітню службу радіомовлення України, яка мовить для зарубіжної аудиторії. Раніше «Українське радіо» було державною радіокомпанією, а з 2017 року входить до Національної суспільної телерадіокомпанії України. Три радіостанції «Українського радіо» стали загальнодержавними радіоканалами суспільного мовлення.
До утворення Суспільного мовлення контент державних мовників, особливо в регіонах, викликав претензії щодо наявності «паркету» — провладних некритичних матеріалів переважно з офіційних подій, який вирізняється прогнозованістю повідомлюваного. Утім, після реформування, проведеного у 2017 році, ефір каналів «Українське радіо» став еталоном дотримання журналістських стандартів для інших мовників, що також оцінили і слухачі: лише за перші 9 місяців після перезавантаження аудиторія «Українського радіо» зросла на 67%.
Суспільне мовлення розглядають як альтернативу комерційному та державному. Суспільне мовлення, як і державне, отримує фінансування з державного бюджету, тобто існує коштом платників податків. Але на відміну від державного мовлення, влада позбавлена можливості впливати на зміст програм Суспільного а також не призначає керівництво мовника. Кошти з державного бюджету дозволяють оплачувати колосальні витрати на ретранслятори, що покривають усю територію країни. Міжнародна консалтингова компанія McKinsey серед основних економічних ознак суспільного мовника наводить такі:
- можливість середньострокового прогнозування доходів;
- достатній рівень фінансування задля гідного конкурування з комерційними мовниками;
- визначення процедуру збирання коштів за участі суспільства.
Також можна звернути увагу і на громадських мовників, що існують коштом громади, а також завдяки грантам філантропів, урядових та міжнародних організацій. Такі мовники не мають власника-інвестора й часто належать самій команді журналістів. Їхнє мовлення відбувається за європейськими стандартами суспільного мовлення.
В Україні подібні проекти мають довгу історію: наприклад, «Громадське радіо» почало роботу ще на початку 2000-х, а незадовго до Майдану 2013–2014 років відновило діяльність.
Можливо, коли в ефірі звучить музика, помітити вплив власника складно. Але він проявляється навіть у таких нейтральних, здавалося б, речах, як звукоряд. Яскравим прикладом може бути російський шансон, або ж блатняк. Пісні цього жанру не лише апелюють до кримінальної культури, а й нерозривно пов’язані з поняттям «русского міра», оскільки чимало з них славлять радянські або російські спецслужби, військових, розгульний спосіб життя.
Джерело зображення: wifflegif.com via GIPHY
Термін «шансон» був запозичений російськомовними виконавцями із французької мови наприкінці XX століття, але із французьким шансоном він має вкрай мало спільного. У сучасній Франції шансоном називають популярну музику, в якій вчувається французький ліризм, що відрізняється від хітів, створених під впливом трендів англомовного світу. Серед культових виконавців шансону, мабуть, добре відомих вашим батькам, зокрема Едіт Піаф та Джо Дассен.
Мовні квоти і «якісний український продукт»
Із 8 листопада 2016 року радіостанції в Україні повинні транслювати не менше чверті пісень українською мовою, а ведучі мають вести нею не менше половини програм. Ці показники надалі зростатимуть. Контролює виконанням цих вимог Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Штраф за недотримання квот — 5 % від загальної суми ліцензійного збору.
Після того, як закон набув чинності, виникло побоювання, що радіостанції заповнюватимуть україномовний ефір майже виключно за рахунок відомих гуртів. Святослав Вакарчук в авторській колонці для видання «Новое время» застеріг, що програмні директори більшості комерційних радіостанцій сприйматимуть квоти як формальність. Він заявив, що деякі власники радіостанцій ледь не кожні 15 хвилин ставлять композиції «Океану Ельзи», ніби натякаючи цим, що в Україні немає іншої якісної музики, чим дошкуляють слухачам, яких починає дратувати така одноманітність.
Вакарчук висловив переконання, що держава мала б окрім запровадження квот дбати і про розвиток вітчизняної музичної індустрії, створюючи для неї податкові преференції та інвестуючи в культуру.
Чимало українських критиків закону наголошували, що мова — не головне і що квоти не сприятимуть підвищенню якості музичного продукту. Але, як зауважує співзасновник порталу Muzmapa та редактор Karabas Live Філ Пухарєв, серйозного удару по ній вони теж не завдали: «Як бачимо на прикладі гурту Hardkiss, який не в останню чергу через бажання потрапити на радіо почав створювати композиції українською, це може спрацювати. За рік після запровадження квот попри сумніви з’явилося багато україномовної якісної поп-музики. Наприклад, Ivan NAVI та гурт KAZKA співають українською, і при цьому в них усе добре з аранжуванням».
Говорячи про якість, Пухарєв також звертає увагу, що це все ж суб’єктивна категорія, яка залежить від смаку і значною мірою визначається тим, чи «зайде» продукт цільовій аудиторії. У нас, зазначає він, ще з періоду появи фестивалю «Черва рута» в 1989 році музиканти переважно наслідували закордонних виконавців. Нині ж українські гурти починають демонструвати здатність створювати щось оригінальне, в чому виражається «нешароварна» українськість, на яку є попит і за межами України. Серед них, зокрема, «ДахаБраха», композиції якої лунають у серіалі «Фарго» та в рекламі Девіда Бекхема, а також ONUKA, яка після «Євробачення» несподівано для багатьох увірвалася у європейські чарти: «Це той випадок, коли музиканти роблять щось якісне, щось своє, унікальне й відмінне від того, що є навкруги, попри скепсис музичних снобів — мовляв, у світі цим уже нікого не здивуєш».