Що таке стать, гендер та сексуальність і чому їх не варто плутати

Гендер — більше, ніж просто стать

В першу мить людського існування акушерка в пологовому будинку повідомляє: «У вас хлопчик!» або ж «У вас дівчинка!». З цього моменту ми живемо у світі, насиченому умовностями та обмеженнями, що пов’язані з нашою статтю. Дівчаток одягають у рожеве, хлопчиків — у блакитне. Дівчаткам купують ляльок та іграшковий посуд, а хлопчикам — конструктори та машинки. Хлопчикам заборонено плакати, але дозволено часом хуліганити. Дівчатка мають бути гарними, слухняними та не лазити по деревах. Хлопчики — сильними, хоробрими та здібними до точних наук. І так далі. Кожна та кожен із нас у дитинстві чули сакраментальне: «Ти ж хлопчик!» або «Ти ж дівчинка!». Це означало: ми вкотре порушили суспільні очікування.

Очікування щодо «правильної» чоловічої (маскулінної) та жіночої (фемінної) поведінки дуже змінюються залежно від умов та обмежень різних суспільств — або всередині одного суспільства в різні історичні періоди.

Наприклад, сучасні очікування «правильної» чоловічої поведінки («хлопці не плачуть») були невластиві давнім грекам. Герой «Іліади» Ахілл після втрати бранки Брісеїди у сльозах біжить скаржитися матері на образу, заподіяну Агамемноном (а мати тут же звертається до Зевса, вимагаючи помсти за сина). У Європі фактично до середини ХХ сторіччя сльози вважалися виявом щирості й були для чоловіків цілком прийнятним.

Ще більше відрізняються очікування щодо чоловічої та жіночої зовнішності в різних суспільствах. Наприклад, асоціація «рожевий колір — для дівчаток, блакитний — для хлопчиків» з’явилася в 1940-х роках завдяки старанням американських маркетологів. До цього рожевий, навпаки, вважався занадто агресивним кольором, що більше пасує хлопчикам, а дівчаток радили одягати в блакитне.

Сукупність очікувань суспільства щодо людей певної статі, — від зовнішнього вигляду до рис характеру, — називається гендерною роллю. Засвоюючи його в процесі виховання як опис того, ким вони є та мають бути, люди виробляють певну гендерну ідентичність, яка зазвичай закріплюється приблизно у п’ятирічному віці. Коригуємо свої уявлення про норми гендерної поведінки ми впродовж усього життя.

Про суспільні очікування щодо нашої гендерної поведінки ми дізнаємося в першу чергу від найближчого оточення. Нас хвалять за ті риси поведінки й характеру, які в цей момент вважаються в нашому суспільстві відповідними певній статі. Коли ж ми порушуємо неписані кодекси, можемо зазнати соціальних покарань (санкцій): від несхвальних поглядів та висміювання (неформальні санкції) до тюремного ув’язнення (формальна санкція). Також важливим джерелом інформації про гендерні норми є медіа.

Ми не можемо уникнути впливу соціальних норм, проте з розвитком суспільства вони змінюються. Наприклад, у Європі тривалий час вважалося, що жінкам не потрібна освіта. Коли у другій половині ХІХ століття починають відкриватися жіночі курси, молодим дівчатам доводиться долати значний спротив батьків, щоби до них потрапити. Тепер же рівний доступ чоловіків та жінок до освіти є загальноприйнятим у європейських країнах.

Перша жінка — докторка філософських наук Марія Безобразова так описує свій шлях до навчання: «… І настав той день, коли я увійшла в кабінет батька й розпочала рішучу розмову. Я оголосила, що хочу вчитися. Він здивувався, бо все ніяк не міг зрозуміти, про яке навчання йдеться. Я твердо наполягала, що хочу вступити на педагогічні курси. Батько розміявся: “Ти хочеш бути вчителькою? Але яка з тебе вчителька!” — заявив він. Я відповіла: “Я не хочу бути вчителькою”, — бо справді мріяла зовсім про інше. Але я знала, що інше, на його думку, ще більш недоступне для мене. І тому вирішила домагатися того, що здавалося мені реальнішим.

“Я просто хочу вчитися”, — красномовно переконувала я батька, бо довго готувалася до цієї розмови і продумала всі його слова. І він уважно мене слухав. Але тут виникло нове питання: “Як же ти будеш сама ходити вулицями?”

Мені було 18 років, але я ще ніколи не ходила сама. Пам’ятаю, як одного разу мама послала за мною до знайомих карету з лакеєм, але батькові така охорона здалася ненадійною, й він посадив у карету ще й гувернантку.

Та в мене була готова відповідь. На курси вступала одна наша сусідка, і я повідомила батькові, що буду їздити з нею. Л. була з дуже шанованої родини, і батько несподівано погодився.

Я пішла й сказала мамі, що сталося. Мама була приголомшена, не могла повірити: “Як міг він дозволити!” — повторювала вона. Але це неймовірне сталося».

Розанов В. Люди лунного света. — Санкт-Петербург, 1903. Цит. за «Гендер для медій». — Київ, 2013. — С. 38.

Окрім того поступово змінюється саме ставлення європейських суспільств до гендерних норм. По-перше, зростає усвідомлення, що гендерна роль є соціальним конструктом і не обов’язково має збігатися з біологічною статтю. А в 2015 році Європейський парламент звернувся до Всесвітньої організації охорони здоров’я із проханням вилучити трансгендерність зі списку захворювань. Деякі європейські країни (скажімо, Франція й Данія) вже зробили це на рівні місцевого законодавства.

По-друге, межі гендерних ролей стають усе розмитішими. Із жорсткого набору приписів, відхід від яких суворо карається суспільством, фемінність та маскулінність поволі починають сприйматися як палітри засобів для самовираження, з яких кожна людина має право обирати те, що їй до вподоби, в різних поєднаннях.

Якими б «традиційними» та «споконвічними» не видавалися певні суспільні правила та очікування щодо жінок та чоловіків, вони не лише можуть змінитися, а й постійно змінюються. Зокрема, такі зміни відбуваються відповідно до наших уявлень про справедливість.

Наші сексуальні орієнтації

Загалом суспільство нині очікує від чоловіків та жінок, що ті обиратимуть для романтичних, сексуальних та сімейних стосунків людей іншої статі (гендеру). Тобто будуть гетеросексуальними. Про це очікування ми дізнаємося змалечку. Хлопчика й дівчинку, що виявляють симпатію одне до одного, жартома називають нареченою й нареченим. Коли незнайому дівчину хочуть запитати про романтичні стосунки, питають, «чи є в неї хлопець», і навпаки. Попри це серед нас усе одно є люди, які прагнуть стосунків із людьми свого гендеру, — гомосексуальні люди. Або такі, які можуть обирати партнерів як свого, так і іншого гендеру, — бісексуальні люди.

У деяких суспільствах, як-от у Давній Греції, гомосексуальна поведінка вважалася нормальною й навіть бажаною для людей певного віку. В інших — гомосексуальні люди зазнавали утисків та переслідувань. У європейській історії є чимало трагічних випадків, коли геїв та лесбійок виключали із суспільства. Часто вони втрачали можливість реалізувати свої таланти через упередження. Наприклад, відомий англійський математик Алан Тьюрінг.

Алан Тьюрінг

Алан Тьюрінг, який під час Другої світової війни врятував тисячі людських життів, розшифрувавши секретні німецькі повідомлення, покінчив життя самогубством у 1954 році через переслідування за свою гомосексуальність. У часи Тьюрінга чоловіча гомосексуальність у Британії вважалася кримінальним злочином і каралася на вибір або тюремним ув’язненням, або примусовими ін’єкціями жіночих гормонів. Після судового процесу над ним Тьюрінг обрав друге. Через два роки він отруївся цианідом, бо не зміг витримати соціальної ізоляції та змін, які відбувалися з його тілом. Кримінальне покарання за гомосексуальну поведінку було скасовано у Великобританії 1965 року, через 11 років після смерті Тьюрінга. А з 1990-х років світова медицина вважає гомосексуальність нормальним станом, що не потребує лікування.

Якби Тьюрінг був нашим сучасником, його життя могло би скластися набагато щасливіше. Норми гендерної та сексуальної рівності, прийняті нині в Західній Європі та Північній Америці, — коли чоловіки та жінки, гомосексуальні й гетеросексуальні люди, мають однакові можливості брати участь у політичному та економічному житті своєї спільноти та визначати її майбутнє, — стають універсальними. У 2009 році гомосексуальна жінка уперше в світі стала головою уряду. Йоганну Сігурдоттір було обрано прем’єркою Ісландії після того, як вісім років поспіль вона була депутаткою ісландського парламенту та однією з найпопулярніших політикинь у своїй країні.

Проте й досі у світі є чимало місць, де жінки обмежені у правах отримувати освіту, самостійно обирати собі наречених та голосувати на виборах, а гомосексуальним людям загрожує смертна кара (Ємен, Іран, Мавританія, Нігерія, Катар, Саудівська Аравія, Судан та інші).

В окремих випадках нерівність чоловіків та жінок, а також утиски гомосексуальних людей можуть підтримуватися з політичних міркувань. Наприклад, у Російській Федерації «захист традиційних цінностей» перетворився на свого роду державну ідеологію. З одного боку, вона просто та зрозуміло пояснює, чому Володимир Путін протистоїть західним країнам, та виправдовує імперські амбіції Росії порятунком людства від «європейської деградації». З іншого боку, імітація піклування про «традиційні цінності» приховує реальний брак державної підтримки родин та є ефективним інструментом втручання держави у приватне життя.

Чому гендерна та сексуальна нерівність — це проблема?

Чи стикалися ви колись із обмеженнями, образами, заборонами, висміюванням, недооцінкою ваших талантів через ваш гендер чи сексуальну орієнтацію? Як це позначилося на вашому житті?

Упередження щодо чоловіків та жінок, а також гомосексуальних і гетеросексуальних людей призводять, зокрема, до:

• психологічної напруги. Наприклад, «переконання, що чоловіки мають домінувати над жінками, веде до того, що хлопці відчувають постійну тривогу та намагаються доводити свою першість через бійки, вживання алкоголю, сексуальні домагання, відмову від допомоги та притлумлювання емоцій» — доходить висновку Марія Перейра, яка провела три місяці в ролі школярки старших класів у Лісабоні, щоби з’ясувати, як очікування щодо «правильної» чоловічої та жіночої поведінки впливають на європейських підлітків. Натомість дівчатка «відчувають, що повинні применшувати власні здібності та робити вигляд, що вони менш розумні, ніж це є насправді, не протестувати проти сексуальних домагань та відмовлятися від тих хобі, спорту й занять, що можуть видатися “нежіночними”»;
• насильства та дискримінації. Наприклад, гомосексуальні та бісексуальні підлітки можуть стати жертвами насильства з боку однолітків та дорослих: фізичного (побиття, обмеження свободи пересування) та психологічного (цькування, образи, насмішки). 2013 року російська журналістка Олена Клімова створила проект «Діти 404», у якому гомосексуальні та бісексуальні підлітки, зокрема і з України, діляться анонімними історіями про те, з якими складнощами вони стикаються через гомофобію людей довкола. Слово «гомофобія» складається з двох грецьких слів: «гомо» («однаковий») та «фобос» («страх»). Хоча іноді агресія проти гомосексуальних людей і справді викликана індивідуальним страхом (перед незнайомим, незрозумілим, а в деяких випадках — перед власною гомосексуальністю), частіше причиною дискримінації гомосексуальних людей є суспільні упередження. Із дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації в різних сферах життя люди стикаються і в дорослому віці (звільнення з роботи, шантаж із боку правоохоронних органів);
• нерівні можливості. Наприклад, деякі професії вважаються «чоловічими» й жінкам важко в них «пробитися». Інші вважаються «жіночими», й вони зазвичай низькооплачувані (наприклад, швачка та медсестра, які навіть у національному класифікаторі професій вказані саме в жіночому роді, хоча на цих роботах працюють також чоловіки). У тих сферах, де зайняті й жінки, й чоловіки, останні мають більше можливостей потрапити на керівні посади і, відповідно, заробити більше. Від чоловіків не чекають, що вони покинуть кар’єру після появи дітей. Навіть використання чоловіками декретної відпустки (яка, за українськими законами, може бути надана будь-кому з батьків) лишається досить рідкісним у нашій країні явищем. Ведення домашнього господарства, піклування про дітей, хворих та літніх людей, очікується від жінок. Тому після роботи вони часто працюють у «другу зміну» — готують, прибирають, допомагають дітям робити уроки. Тим часом чоловіки можуть відпочити перед черговим робочим днем. У сумі всі ці фактори призводять до того, що в Україні, виконуючи ту саму роботу, жінки заробляють у середньому на 30 % менше, ніж чоловіки.

У результаті всі члени суспільства перебувають під постійним тиском і тією чи іншою мірою обмежені в реалізації своїх прагнень і талантів. Гендерну нерівність і сексуальну дискримінацію можна подолати правильною державною політикою та зміною ставлення людей до цієї проблеми. Про те, як медіа можуть стати ключовим рушієм у цьому процесі або, навпаки, гальмувати його — наступний підрозділ.